ВСЕНАРОДНИЙ ФРОНТ ПОРЯТУНКУ УКРАЇНИ — справжня Українська Правда

Росіяни також любили Батьківщину.

Російський спротив
Головною ознакою будь-якого тоталітарного режиму є зоологічна ненависть до сповідників неузгоджених із возведеними в ранг офіційних ідеологем та кліше поглядів. Як засвідчили трагічні для нашого народу сторінки минулого, відсутність альтернативи перешкоджала запровадженню ініціатив і перетворювала одних в слухняних рабів-пристосуванців, а інших - примушувала затаїтися в очікуванні «кращого часу». Нещодавні спроби українських патріотичних середовищ тверезо оцінити події минулого відразу наштовхнулися на шалений опір адептів комуністичного вчення та обслуговуючих зовнішні потуги й прагнучих і надалі утримувати українців в стані духовного рабства дещо заполітизованих економічних середовищ. Проте практика однобічного й упередженого (здійснюваного на догоду нинішнім кремлівським можновладцям) трактування минулого не сприяє налагодженню порозуміння між поділеними на ворогуючі й взаємопоборюючі табори громадянами.
Свого часу комуністичний режим докладав чималих зусиль до того, аби унеможливити навіть найменшу згадку про російські антикомуністичні збройні формування, які в часі Другої Світової війни зі зброєю в руках відстоювали право бути господарями власного життя, а не гвинтиками нівелюючої людську гідність жорстокої системи. Позиція чільників комуністичної імперії була зрозумілою. Факт постання національно-визвольних рухів в неросійських республіках потрактовувався «прагненням національної буржуазії і далі експлуатувати трударів», проте боротьба самих росіян руйнувала сталінські міфи про «російський народ-переможець». Підозрюю, що саме це і було головною причиною замовчування.
Радянська (та і пострадянська також) пропаганда не обтяжувала себе детальним поясненням причин постання національних (російських - в першу чергу) збройних формувань, які в часі Другої світової війни воювали на боці нациської Німеччини. Вони не були однорідними і сповідували найрізноманітніші політичні переконання. Хтось мріяв про відродження Російської імперії, інші стояли на суттєво демократичніших позиціях (знаменита “Відозва” генерала Власова до поневолених більшовизмом народів визнавала за кожною нацією право на самовизначення), а значний відсоток з-поміж них прагнули звичайнісінької помсти за зруйноване життя і смерть рідних.
Дещо замусований термін "власівці" не дає чіткої уяви щодо масштабів збройних формувань і сотнях тисяч вояків, які з тих чи інших причин протистояли кремлівському свавіллю. Сформовані з формальних громадян Радянського Союзу й емігрантів російські та національні військові підрозділи розпочали участь в бойових діях в червні 1941 року, а лист генерала Власова з закликом до поневолених сталінським режимом народів з'явився лише в березні 1943-го. Станом на 1944 рік загальна чисельність російських збройних формувань, які воювали на боці Німеччини, сягали двох мільйонів осіб. Цифра занадто велика, аби пояснити вибір зрадою. Звернімося до фактів. Восени 1941 року на звільнених німецькою армією від більшовиків теренах тогочасної Орловщини (нині Брянщина), в селищі Локоть, було створено перше російське національне самоуправління. Ідеологом, засновником й першим обер-бургомістром самоуправної території, котра вже згодом отримала від істориків назву Локотська Республіка й була розташованою на території нинішніх Орловської, Брянської, Курської та Воронежської областей (населення - близько 580 тисяч осіб), був Костянтин Воскобійник. Етнічний українець (уродженець Сміли), учасник жорстоко придушеного більшовиками селянського повстання на Тамбовщині. Саме з його ініціативи було засновано Російську Націонал-Соціалістичну Партію (логічна аналогія з німецькою доречна) «Вікінг» (“Витязь”). Створена на базі «Витязя» народна міліція якраз і стала ядром Російської Національної Визвольної Армії (російською РОНА), що згодом налічувала 20-тисяч особового складу й складалася з чотирьох полків, гвардійського батальйону й бронедивізіону. Весь офіцерський склад РОНА був виключно російським. Та обставина, що спроба українських націоналістів наприкінці червня 1941 року проголосити відновлення української державності спричинилась до хвилі арештів в середовищі її ініціаторів (йдеться про ОУНр), а серед офіцерського складу посталої вже в 1943 році дивізії СС «Галичина» значний відсоток офіцерського складу становили німці, свідчить на користь того, що прагнення російських антикомуністичних кіл були суттєво зрозумілішими керівництву нацистської партії й Вермахту і знаходили (на відміну від потреб українського визвольного руху) більше розуміння.
8 січня 1942 року Констянтин Воскобійник загинув у бою з радянськими партизанами. Керівництво РОНА й Локотської самоуправи перейшло до Броніслава Камінського. Помстою за смерть Воскобійника була спрямована проти залишених в тилу НКВДистів бойова операція «Грюншпехт» (літо 1942 року), в часі якої вдалось знищити два військових угрупування ворога - кожне чисельністю близько семисот осіб. Згодом, зачищаючи звільнені німецькою армією терени від радянських диверсантів і терористів, народоармійці (так мешканці Локотщини в побуті називали збройні формування самоврядної території) лише в часі операції «Циганський Барон» знищили 1584 залишених або закинутих для підривної діяльності вишколених НКВДистів, 1588 взяли в полон, ліквідували 207 баз і таборів. Здобутком вояків РОНА в цій операції стали 600000 набоїв, 5000 ручних гранат, кілька десятків кулеметів, сотні одиниць стрілкової зброї. 869 радянських партизанів перейшли на бік РОНА, а близько 2400 були притягненими до суду. Нині історики визнають, що справжніми господарями Брянських лісів були не залишені в тилу наступаючих німців червоноармійці, а люди Броніслава Камінського. Дійсно, зі справою поборення радянських терористично-диверсійних груп РОНА справлялася непогано. До речі, фактів переходу вояків РОНА на бік радянських партизанів зафіксовано вкрай небагато, що є свідченням налагодження належної діяльності пропагандивного штабу і свідомості вояків РОНА. «Не нам буть рабами! На бій з ворогами, готові і вдень і вночі» - співали народоармійці в похідній пісні.
Загальновідомо, що на зайнятих вояками Вермахту територіях владні повноваження здійснювалися німецькими комендатурами. Проте на території Локотського округу (до речі, розмірами він перевершував територію Бельгії) облаштуванням життя займались органи місцевого самоуправління. Унікальність Локотської республіки полягає в її чіткій відповіді закидам ідеалізаторів сталінського народовбивства та тоталітаризму. В часі Другої Світової війни росіяни (та і поневолені комуністичною Росією народи також) таки мали альтернативу. Попри безліч перешкод і труднощів, за вкрай складних умов, звільнившись від тиску сталінських комісарів, мешканці Локотьщини налагодили гідне вільної людини життя. Дослідивши ще не знищенні документи, теоретики народовладдя й самоуправління відшукали б чимало цікавого й вартого для запровадження і нині. Присутність німецьких чинників в окрузі обмежувалась лише порадами.
Про вагу Локотської самоуправи, яка проіснувала з листопада 1941 по серпень 1943, і реальний ступінь залежності (точніше, малозалежності) Броніслава Камінського від німців свідчить такий факт: влітку 1943 року двоє заблукалих німецьких вояків пограбували млин і вбили господаря. Згодом мародери з союзної армії були затримані народною міліцією, і попри протести німецького головнокомандування за вироком суду страчені на центральному майдані Локтя. В окрузі визнавався лише церковний шлюб, суворо заборонялися розлучення й аборти, заохочувалася народжуваність, були запроваджені власні кримінальний та кримінально-процесуальний кодекси. Сільські та містечкові зібрання громад вважались найвищим органом влади. Селяни отримали в довічне користування земельні наділи розміром в 10 га, було відновлено діяльність деяких заводів, налагоджено функціонування кількох театрів (лише в Локотському було більше 100 акторів), народних клубів. До послуг населення було 345 шкіл (в яких працювали 1338 вчителів і здобували середню освіту 43422 учнів), 9 лікарень, 37 медичних пунктів, 3 дитячих будинки. Окрім землі, кожна селянська родина мала корову, курей та кіз. Вдумайтесь в ці цифри! В умовах війни Локотська управа спромоглася не лише виконувати обов’язкові поставки для воюючої з більшовизмом німецької армії, а й налагодити мирне життя громадян.
В березні 1943 року вояки РОНА зіткнулись із вже наступаючою Червоною Армією. 2-4 березня 5-ий стрілковий полк РОНА стримував наступ в районі Топоричне-Радованіє-Валдиш-Козловське, а в червні 5-ий і 3-ій полки вели бої (і, що показово, вдалі) з наступаючою Червоною Армією в районі Дмитрівського-Орловського. 27-28-го серпня 1943 року 4-ий полк РОНА цілу добу стримував наступ Червоної Армії біля містечка Севськ. Особовий склад четвертого полку майже весь був знищений, проте завзятість і запеклість вояків РОНА позбавляють недоброзичливців аргументів в справі звинувачення їх у зраді Батьківщини. Зрадник ніколи не битиметься за те, що для нього є байдужим.
Втрати в живій силі і наближення фронту змусили керівництво РОНА прийняти рішення про евакуацію до Білорусі. Разом із вояками евакуйовуватися змушені були і члени їхніх родин, загальною чисельністю більше тридцяти тисяч осіб. Штаб РОНА осів у містечку Лепель Вітебського округу, а особовий склад і в нових умовах уславився боями з комуністичною партизанкою. Залишені на відвойованих Червоною Армією територіях підрозділи РОНА чинили збройний опір комуністичній системі до 1951 року. Доречною буде паралель боротьби свідомих росіян із Українською Повстанською Армією. Окрім того, близько 60-ти вояків РОНА під керівництвом Г.Чавчавадзе з травня по серпень 1945 року вели диверсійні бої з Радянською Армією на Закарпатті. Кілька років тому Собором Російської Катакомбної Церкви Істинно Православних Християн К.Воскобійник і Б.Камінський були зачисленими до лику Святих Новомучеників.
Аналогічним і не менш цікавим епізодом організованої антикомуністичної бортьби росіян є Зуєвська республіка, котра існувала поблизу Полоцька з центром в селі Саскорки. Назвою територія (населена переважно старообрядцями) завдячує прізвищу старости села Михайла Євсійовича Зуєва, який користувався великою пошаною серед місцевого населення. До 1941-го року Михайло Зуєв був двічі ув'язненим, а двоє його синів були арештованими й засланими в Сибір органами НКВД. На суттєво меншій, ніж Локотська республіка, території, в обмін на виплату фіксованого натурального податку, також було запроваджене самоврядування й створені загони самооборони, які досить вдало відбивали грабіжницькі напади “оточенців”, залишків винищувальних загонів і вимушених переховуватися від заслуженої кари колишніх партактивістів. Захищаючи власне майно й спокій в рідних оселях, лише до кінця осені 1941-го року старовіри відбили 15 нападів.
З часом до Саскорок почали з'являтися гінці з більш віддалених населених пунктів, які прохали Михайла Зуєва захистити їх від грубунків і вбивств, які чинила радянська партизанка. Керівник німецьких тилових військ, до якого Михайло Євсійович звернувся з проханням по допомогу, був непогано поінформованим щодо стану справ, і, знаючи про ненависть старовірів до радянської влади, передав Зуєву й його загонові самооборони 50 трофейних радянських рушниць і чималу кількість набоїв, прохаючи при тому нікого не інформувати, звідки він цю зброю отримав. Генерал небезпідставно боявся ускладнень з гестапо. До весни 1942-го року в розпоряджені загону самооборони вже було чотири кулемети і кілька автоматів. Сам Михайло Зуєв стверджував, що зброя є відібраною в радянських партизанів, хоча чимало хто підозрював, що кулемети були просто купленими в німців.
Серед старовірів панувала сувора дисципліна. За ослух або неповагу до мирного населення винних замикали в холодному льосі й впродовж кількох тижнів годували лише хлібом та водою. За найменший злочин або грабунок — розстрілювали. Показово, що виконуючи вимоги німців в справі забезпечення провізією, Михайло Зуєв жодним чином не прислуговувася їм. В 1942-му році в Саскорках вперше з'явився загін поліції, який розшукував грабіжників-партизанів й керівництво яким здійснювали офіцери-естонці. На питання про наявність в селі партизан староста запевнив у їх відсутності. Відмовив загонові поліції він і в постої. Німецький комендант Полоцька, до якого Зуєв наступного дня з'явився з рапортом-скаргою, прохав його відмовитися від скарги і обіцяв, що в разі з'яви аналогічної скарги з СС (а поліційний загін був в їхньому підпорядкуванні) він, комендант, справу владнає. Комендант цінував Зуєва, оскільки той регулярно і своєчасно забезпечував Полоцьк дровами, сіном, молоком, а нерідко й дичиною. Тим паче, що підконтрольний йому район був спокійним, і жодних проблем не створював. Згодом комендант запрошував Зуєва на перемовини, але той вперто відмовлявся, заявляючи, що готовий платити німцям встановлений податок за умови невтручання в життя його району. Німці швидко погодилися, і з тих пір Зуєва більше не турбували.
Самоврядування в Зуєвській республіці старовірів здійснювалося у формі загальної ради. Були відновлені право на приватну власність, торгівля та старообрядна церква. Судили за злочини (проте їх дійсно було вкрай небагато) сам Зуєв і очолювана ним рада. В часі наступу Червоної Армії Зуєв і значна частина його прихильників разом з родинами (близько тисячі осіб лише цивільного населення) вимушені були залишити рідні оселі і відступити на Захід. На підводі Зуєва везли старовинні церковні книги. За кілька годин їх наздогнав комендант Полоцька, який не встиг вчасно евакуюватися разом із працівниками комендатури. В часі відступу старовірам довелося кілька разів збройно зіткнутися з радянськими партизанами. Опинившись за місяць у Польщі, а згодом і в Південній Прусії, він зголосився до Другої дивізії очолюваної генералом Власовим Російської Визвольної Армії (рос. РОА). Старовіри, які з тих чи інших причин не забажали чи не змогли залишити Батьківщину, створили в тилу Червоної Армії партизанські загони, котрі діяли в районі Полоцька до середини 1947-го року.
Досліджуючи спротив самих росіян комуністичному тоталітаризмові, не можна не згадати про трагічну долю російського козацтва. Варто пам'ятати, що виборені ними ще за часів царату пільги та привілеї суттєво впливали на формування світогляду. Відомо, що значний відсоток з них ніколи себе росіянами навіть не вважали (свого часу широким у вживанні з метою самоідентифікації було прислів'я “козак - не кацап”). Репресії в часі громадянської війни 19180-20 років та розкуркулення 20-30-их були вагомим чинником у формуванні несприйняття всього радянського. Прихід німців на Дон та Північний Кавказ козаки потрактовували визволенням і відповідним чином цілими станицями зустрічали їх.
Активним організатором та координатором козацьких формувань Дону й Кубані був колишній царський генерал Петро Краснов. Щоправда ідею “козацької самостійності” (під цією назвою була навіть опублікована його стаття) й співпраці з суттєво пізніше посталою РОА генерала Власнова він не поділяв. В 1942-му році він запропонував німецькому керівництву допомогу в справі фомування козацьких підрозділів у складі Вермахту для боротьби з Радянським Союзом. В вересні 1943 року Краснов очолив Головне управління козацьких військ Імперського Міністерства Східних окупованих територій. Наступ Червоної Армії спричинився до масового виїзду козацьків з території Дону й Кубані. Проте багатьох із них чекала трагічна доля. Згідно злочинних пунктів Ялтинської угоди, США та Великобританія зобов'язувалися передавати Сталіну всіх колишніх радянських громадян, які зі зброєю в руках воювали на боці Німеччини. 28-го травня 1945-го року генерал Краснов (який, до речі, ніколи громадянином ненависного йому Радянського Союзу і не був) та ще блисько двох з половиною тисяч козацьких отаманів та офіцерів були передані англійцями СМЕРШу. Згодом почався процес передачі і рядових козаків та членів їхніх родин. Багатьох із них, ще в часі перевезення до Радянського Союзу, на смерть закатували радянські солдати. Проте більшість вцілілих в часі перевезення також очікував смертний вирок. Згодом урядові чинники Великої Британії визнали факт передачі козаків помилкою і вибачилися, проте ця обставина не повернула життя кільком сотням тисяч вбитих і по-звірячому закатованих.
Політичний курс нинішніх кремлівських чільників і нині вирізняється небажанням втілювати в життя принципи демократії, пошани гідності людини та народовладдя. Проте події останніх років засвідчили, що попри шаленну імперську (а нинішня Росія таки залишається нівелюючою національні ідентичності імперією) пропаганду в Росії таки існують середовища, які не бояться подавати голос обурення та протесту. Першою спробою вирватись з хащ комуністичної, а нині росіянської (але не російської) пропаганди була публікація в 2006 році журналістом Сергієм Вєрьовкіним історичної розвідки, присвяченої Локотській республіці. Публікація коштувала редакторові «Парламентської Газети» посади.
В 1994-му році на території московського Храму Всіх Святих було встановлено пам'ятник, яким вшановувалася пам'ять загиблих козаків, проте в травні 2007-го року його осквернили. Попри формальне відкриття кримінальної прави святотатці не знайдені донині. На прохання кількох (серед них і емігрантських) козацьких об'єднань реабілітувати знищених сталінізмом козацьких генералів, Військова колегія Верховного Суду Російської Федерації від 25 грудня 1997 року відповіла відмовою. На думку синів та онуків садистів із НКВД, страчені генерали “не підлягають реабілітації”. 4-го серпня 2006-го року в станиці Єланській Шолоховського району Ростовської області відбулось урочисте відкриття Меморіального комплексу, який вшановував пам'ять загиблих в боротьбі з більшовизмом донських козаків. В центрі меморіалу стоїть велика бронзова фігура останнього отамана Донського війська Петра Миколайовича Краснова. 30 липня 2008 року прокуратурою Шолоховського району порушено справу по факту встановлення даного пам'ятника. Попри те, що комплекс розташований на приватній території, прокуратура стверджує, що меморіал “вихваляє фашизм”, а самі скульптури є “об'єктами нерухомості, встановлення яких потребує спеціального дозволу”. Російського православного підприємця-мецената В.П. Меліхова, на території подвір'я якого був встановлений комплекс, впродовж восьми місяців утримували в СІЗО, звинувативши в приховуванні податків. Справа розвалилася прямо в суді, а сам В.П.Меліхов звернувся до громадськості з ініціативою створити Меморіал-музей Антибільшовицького спротиву під Москвою. Відкриття заплановане на 28 липня нинішнього року.
19-го травня 2009 року в петербурзькому музеї Анни Ахматової відбулася презентація книжки протоієрея Георгія Митрофанова «Трагедія Росії. «Заборонені» теми ХХ століття». В збірку ввійшли проповіді та статті отця Георгія, написані і виголошені протягом 1990-2000 років і були релігійно-філософською критикою комунізму. Реакція російських можновладців на спробу церковного історика, професора СПбДА і члена Синодальної комісії з питань канонізації, дати цілком протилежну офіційній оцінку російським антикомуністичним збройним формуванням часів Другої Світової війни (в першу чергу РОА генерала Андрія Власова), була притаманною для тоталітарної системи. Такі російські реалії. Возвеличення народовбивчого комунізму - захист Батьківщини. Все інше на законодавчому рівні оголошено зрадою і злочином. Не лишилися в справі остракізму осторонь і прихильники «державно-церковного партнерства» в самій РПЦ. Коментуючи працю протоієрея Митрофанова, доцент історичного факультету СПбДУ о.Володимир (з непритаманним для росіян галичанським прізвищем Василик) стверджував, що “позиція протоієрея Георгія Митрофанова відносно цілого ряду важливих питань суспільного життя є деструктивною, антицерковною й антисуспільною”. Цим коментарем він лише зайвий раз підтвердив, що офіційне російське православ’я в усі часи (в період панування безбожного атеїзму також) було слухняним виконавцем волі і вказвок Кремля. До речі, попри формальне об'єднання РПЦ і РПЦ Закордонної, ієрархи останньої засвідчили свою солідарність протоієрею Митрофанову, чим завдали чималих клопотів кремлівському керівництву. Нехай щастить їм на шляху поступу і в справі поборення імперського тоталітаризму.

Олесь Вахній